Шляхи свободи. Зрілий вік

Вона сиділа в глибині рожевої кімнати на краю ліжка, гірше ніж гола, бо геть беззахисна, ніби ваза із порцеляни

— Та мені, знаєш, наплювати, — сказав він, — це я просто так, щоб не мовчать.

Івіш страшенно боялася покидати місця і людей, навіть якщо вона їх ненавиділа, тому що майбутнє її лякало.

Вона забувала все, вона втікала у забуття, вона забувала щохвилини, забувала їсти, забувала спати. Якось вона забуде дихати, і це буде кінець.

Бути самим собою — це єдина свобода, котра мені залишається.

та часом я думаю собі, що, може, єдиний спосіб врятувати свою молодість — це не забувати її

«Якщо я сьогодні дам дуба, — подумав собі Матьє, — то ніхто ніколи не дізнається, пропащий був я чоловік чи в мене ще були шанси на спасіння».

Таке враження, ніби моя рука була шматком вершкового масла.

Не затявся, а просто тримаю себе в руках: не вмію я розслаблюватися. Мені завжди треба міркувати над тим, що зі мною відбувається, це мій самозахист.

Легеньке тремтіння пробігло через усе тіло Марсель, здавалося, воно хоче розсипатися на порох.