Двір мороку і гніву

— Я закохався в тебе, задавако, тому що ти була однією з нас, тому що мене не боялася й здобула свою ефектну перемогу, кинувши, немов спис, шматок кістки в Амаранту. Я тоді відчув дух Кассіана поряд зі мною й міг би заприсягтися, що чув, як він сказав: «Якщо ти не одружишся з нею, тупий дурню, це зроблю я».

Кохання… Кохання як бальзам. І кохання — отрута.

— Не консорт, не дружина. Фейра — Вища Леді Двору Ночі. Рівна мені в усьому. Вона носитиме мою корону, сидітиме на троні поруч із моїм. Ніколи не залишиться осторонь, ніколи не буде зі мною лише для розмноження, утіх і виховання дітей. Вона моя королева.

— Емісарка в золотій короні. Це така традиція у Прифії?

— Ні, — м’яко відповів Різенд. — Але їй так личить, що я не зміг утриматися.

Ось ти де. Я шукав тебе.

Його перші слова мені — ні краплі брехні, ніякої загрози тим фейрі триматися подалі.

Амрен і Мор розповіли мені, що розмах крил іллірійського воїна може багато розповісти про розмір… деяких інших частин його тіла.

Я читала в ліжку, слухаючи веселе потріскування березових полін у каміні.

Коли я перегорнула сторінку, з моєї книжки випав аркушик.

Я кинула погляд на кремовий папір і почерк на ньому й випросталася.

Різенд написав: «Я, може, й безсоромний любитель пофліртувати, але принаймні в мене не жахливий характер. Прийди й оброби мої рани, що залишилися після нашої сніжної баталії. Через тебе в мене синці по всьому тілу».

Щось клацнуло на тумбочці, і вздовж відполірованої поверхні цінної деревини покотилася ручка.

Я із сичанням схопила її й нашкрябала: «Іди зализуй свої рани сам і дай мені спокій».

Папір зник.

Пропав на деякий час — на значно довший час, ніж було потрібно, щоб написати кілька слів, які з’явилися на ньому, коли він повернувся.

«Краще буде, коли ти залижеш мої рани».

Моє серце закалатало сильніше, швидше і швидше, і дивна насолода прокотилася моїми венами, коли я перечитала його пропозицію кілька разів. Виклик. У ній був виклик.

Я стиснула губи, щоб стримати усмішку, і написала: «Вилизати тебе де саме?»

Папір зник, не встигла й крапку поставити.

Його відповідь забрала тривалий час. І потім ось що: «Скрізь, де б ти хотіла вилизати мене, Фейро. Я б хотів почати з усюди, проте можу вибрати, якщо треба».

Я написала у відповідь: «Будемо сподіватися, що я в цьому більш уміла, ніж ти. Пам’ятаю, як жахливо ти це робив у Підгір’ї».

Брехня. Він злизував мої сльози, коли я мало не розбилася на друзки.

Фейра — Вища Леді Двору Ночі. Рівна мені в усьому. Вона носитиме мою корону, сидітиме на троні поруч із моїм. Ніколи не залишиться осторонь, ніколи не буде зі мною лише для розмноження, утіх і виховання дітей. Вона моя королева.

Мій друг, який пройшов зі мною через безліч небезпек.
Мій коханий, що зцілив мою розбиту і змучену душу.
Мій суджений, чоловік, який чекав на мене всупереч усім сподіванням. Чекав усупереч обставинам.

Гадаю, я була самотня і втратила надію. І, можливо, закохалася в першого, хто виявив найменшу доброту й захистив мене. Гадаю, він знав це — може, не навмисно, але він хотів бути такою людиною для когось. І, може, це працювало для тієї, ким я була раніше. Проте це може не спрацювати для тієї, ким я є зараз.