Сара Дж. Маас

— Колись давно я мріяв почути ці слова, — тихо промовив він. — Коли вважав, що від тебе я не дочекаюся їх ніколи.

Я відсахнулась, однак його руки були мов кайдани. Я не могла нічого вдіяти, коли його губи торкнулися моєї щоки і він злизнув сльозинку. Його язик обпік мені шкіру, а Різенд злизав другу солону доріжку, третю. Моє тіло напружилось і розслабилося водночас, мені було гаряче, й водночас я дрижала від холоду. І лише коли його язик затанцював на мокрих віях, я нарешті відсахнулася.

Різенд знову засміявся, коли я забилась у куток камери, витерла обличчя й подивилася на нього. Він усміхнувся й сів, притулившись до стіни.

— Я вгадав, як зупинити твої ридання.

— Це було огидно. — Я витерла обличчя.

— Хіба?

Він скинув бровою і вказав на свою долоню, те місце, де було моє татуювання.

— Цікаво. Під густим шаром гордині і впертості я відчув щось зовсім інше.

— Геть від мене!

— Твоя вдячність, як завжди, вражає.

— А ти хочеш, щоб я тобі ноги цілувала за те, що ти допоміг мені виконати завдання? Щоб дарувала тобі ще один тиждень свого життя?

— Ні, лише тоді, коли ти сама цього захочеш, — мовив він, сяючи зоряними очима.

— Я закохався в тебе, задавако, тому що ти була однією з нас, тому що мене не боялася й здобула свою ефектну перемогу, кинувши, немов спис, шматок кістки в Амаранту. Я тоді відчув дух Кассіана поряд зі мною й міг би заприсягтися, що чув, як він сказав: «Якщо ти не одружишся з нею, тупий дурню, це зроблю я».