Сто років самотності

"Речі теж по-своєму живі, — з різким акцентом проголошував циган, — треба тільки вміти розбудити їхню душу"

Якось, коли брат детально описував йому механізм кохання, він урвав його запитання: "А що ти тоді відчуваєш?" Хосе Аркадіо, не довго думаючи, відповів:
— Щось таке, як землетрус

Нікуди ми не підемо, — відказала вона. — Ми зостанемося тут, бо тут у нас народився син.
Але ж у нас тут досі ще ніхто не вмер, — заперечив їй Хосе Аркадіо Буендіа. — Людина не прив'язана до землі, в якій не поховано її небіжчика.
Урсула мовила лагідно, однак рішуче:
Якщо мені треба буде вмерти, щоб ми залишилися тут, я помру

Людина не прив'язана до землі, в якій не поховано її небіжчика.

В світі відбуваються неймовірні речі, — скаржився він Урсулі. — Зовсім поряд, по той бік річки, є безліч найрізноманітніших чарівних пристроїв, а ми тут і далі животіємо, як останні невігласи

Та, попри всю свою неосяжну мудрість і ореол таємничості, Мелькіадес був створений з людської плоті, вага якої тримала його при землі, у вічному полоні великих і малих прикрощів та клопотів повсякденного життя.

"Наука знищила відстані, — проголошував Мелькіадес. — Незабаром, не виходячи з дому, можна буде бачити все, що діється будь-де в світі".

Людина не прив'язана до землі, в якій не поховано її небіжчика.

Речі теж по-своєму живі, — з різким акцентом проголошував циган, — треба тільки вміти розбудити їхню душу".

Через кілька місяців після повернення у Мелькіадеса почали виявлятися ознаки постаріння, яке розвивалося так швидко й незворотно, що незабаром він перетворився на одного з отих нікому не потрібних дідів, котрі, мов тіні, бродять кімнатами, насилу тягаючи ноги й голосно розводячись про кращі минулі часи; ніхто про цих старих не піклується, про них навіть не згадують, аж доки знайдуть якогось ранку мертвими в постелі.