Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Ішов справді парубок. На перший погляд — йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де–где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгообразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...

«Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурної вдачi», – одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити.

Ми не тiльки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо...

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усіма верховодив.

Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати.

Бий, – думає Чiпка, – бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!»

Пiшов додому Чiпка, насупившись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяїна й робiтника...

утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Життя, – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши

Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згорда