Марсель Пруст

У мені жило тільки просте первісне відчуття того, що я існую; таке життя жевріє, очевидно, і в тілі останньої тварі, якийсь троглодит, і той був би не такий нікчемний, як я.

він уявляв, що надалі зустрічатиметься щовечора з Одеттою; це, може, не те саме, що кохати її вічно, але наразі, допоки він кохав її, йому досить було вірити в те, що він не перестане зустрічатися з нею, — це було все, чого він прагнув.

Але цей біль думка відновлювала тим, що нагадувала про нього. Хотіти не думати про нього — означало все ще думати про нього, все ще від нього страждати.

там домували спогади про щасливі дні

ненависні приступки, якими я завжди піднімався невесело, тхнули лаком, і їхній дух вигострював ту гризоту, якої я зазнавав щовечора, — робив її, мабуть, ще пекучішою для моєї вразливої вдачі, бо перебороти її мій розум не міг, оскільки тут винен був нюх.