Осип Турянський

Оця скрипка — це його очі...

Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон

Батько... мати... жінка... діти?..
Що це?
Якась імлою овіяна, в струї вічності похована, приспана в душі згадка з давньої-прадавньої, замерклої минувщини.
Якась неймовірна, чудова казка з раю, котрого немає на цій землі

Може, там глибоко внизу, є життя й людське серце.

Жити ми хочемо всі. Та кому в голові те, що ми хочемо? Ми мусимо! Хто хоче мусити?

Ви, може, побачите балеві дами очима, а я, здається, тільки душею. Однак очима душі я більше побачу від вас.

Тут урвав і глянув на сліпого товариша, що стояв набоці, байдужий на всі радощі і, здається, на всі болі.

Час перестав уже існувати для мене.
Немає для мене будучності, не стоїть за мною минувшина.
А теперішність?
Це кривава точка межи двома вічностями.

У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея — це поки що іскра під попелом людського самолюбства і звірячості.

Якій ідеї потрібні наші муки й наша смерть?