Павло Тичина

Іще пташки…
Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,
Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза
(Вітри лежать, вітри на арфу грають); —
А в небі свариться вже хтось. Завіса чорно-сиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь…
Мов звір, ховається людина.
— Господь іде! — подумав десь полинь.
Заплакав дощ… і вщух.
Мовчить гора. Мовчить долина.
— Господня тінь, — прошепотів полинь.

І враз — роздерлась пополам завіса! — Тиша. Мертва…
Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!
І полилася піснь, принеслась жертва.
Курять шляхи, біжать, біжать… Рвуть вихори, як жили,
Рідке коріння верб старих, що моляться в сльозах.
А трави — й плакати не сміють.
Ідуть потужні сили! Морок. Жах…
…І дзвонять десь в селі.
І вже тремтять, вже спокій сіють
Сріблясті голуби у небесах.

[1914–1916]

Подивилась ясно…
Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі. —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!

Знав я, знав: навіки, — промені як вії! —
Більше не побачу, — сонячних очей. —
Буду вічно сам я, в чорному акорді.
Промені як вії сонячних очей!
1918

кохання плакав я…
З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мармуровим муром…)

Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом — дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі —
(Кучерявим дзвоном…)

Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром…)

Самотна ти, самотний я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя —
(Вранішняя вишня…)
1917

ВЕЛИКИМ БРЕХУНАМ
(ВІДПОВІДЬ ДЕКОМУ)

– О, як гармонію, гармонію ми любим!
Ми хочем бачить світ прозорим, а не грубим.
Життя для нас лиш згук, лиш сонний, тонний
транс,
і робітничий клас, як вічний дисонанс.
Ми бачим спокій там, де боротьба і бурі;
у небутті – красу, і правду в каламбурі.
І брязкаєм в серця, і плачемо над тим,
що все це тля і тлін, дурної крові дим.
Та як же нам зламать тиранно-тюрмні грати,
коли співці у нас все євнухи, кастрати?
«І ланцюги є знак. І грати є акорд.
І сяйво від осла. І мир од львиних морд…»
Гармонія живе не тільки там, де бліки.
Гармонія і там, де Брехуни Великі.
Лиш брехуни умруть, а правда з віку в вік
стече в один акорд, де згук є робітник.

1922

нов лізе тупість, фарисейство,
лихварство, підступ і брехня.
Лише незламне не здається,
своїх прапорів не міня.
Лише незламне – певне цілі,
як скрізь, у всі часи, віки.
О люди, люди, свою душу
не замикайте на замки!
О люди, душі паперові,
чи розпалю вас, розгорю?
Коли я вашу порожнечу
вогнем переборю?
Я б не кричав так, я б не кликав
не можна крику втамувать.

Я дійшов свого зросту і сили,
я побачив ясне в далині.
Товариство, яке мені діло,
чи я пертий, чи ні?

Гармонія живе не тільки там, де бліки.
Гармонія і там, де Брехуни Великі.
Лиш брехуни умруть, а правда з віку в вік
стече в один акорд, де згук є робітник.

нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння,
його шляхи, його боління
і землю,

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.