Василь Шкляр

Я любив тебе.

— Природа дуже часто буває несправедливою, — сказала я. — Особливо з тими, хто любить.

Дурна була, тоді ще не мала й шістнадцяти, хоча вчилася вже в містечку на курсах крою та шиття. Не пішла в десятий клас, а вдома й раді; батько п’яничка, й мати коло нього змучилася: іди, Катре, матимеш на шматок хліба.

винила у всьому себе. Це вона винна, що Степан не беріг себе, він боявся не стільки хвороби, як того, щоб Катерина не знала про неї. Він любив її і весь час гороїжився, показував, який він міцний та дужий: хапався за найважчий мішок, за ціпа, за косу, за вила, а вона не могла його зупинити, хоч давно знала, що Степанові не можна так надриватися.

Світ ніхто й ніщо не врятує. Йому давно гаплик

Але ти мені ніколи про це не казав.

— А навіщо?

— Ну… не знаю. Більшість поспішають сказати про це.

Я кохаю тебе і ні з ким не збираюся ділити цю любов.

Тільки наївні люди кажуть, що час усе заліковує.

Мені було цікаво самій із собою, що, як свідчать психологи, вказує на достатній розвиток інтелекту, зовсім не хотілося ні з ким спілкуватися

Бачте, такі люди, як він, люди, котрі опинилися фактично поза суспільством, іноді шукають своєї значущості в тому, чого це прагматичне суспільство не сприймає.

— Настя, — сказала я. — Анастасія.