Юкіо Місіма

А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, яку вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого обличчя, і відчуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало їх нічне місто, — так залишається на пальцях сріблястий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, цю ж мить повалився на землю й сконав».

Дорослим таке викреслювання, запевне, видалося б нісенітницею. Але я — малий, зарозумілий, самозакоханий прискіпливий дослідник — хоч добре усвідомлював, що вислови «роздертий на дрібні шматочки» і «повалився на землю й сконав», суперечать один одному, не хотів поступитися жодним.

Снігу нападало по кісточки. Сонце ще не зійшло, тому сніг не прикрашав краєвид, а робив його похмурим. Немов бруднуватий бинт, він прикривав рани міста. А чарівність місту саме й дають його рани.

Мій неспокій, моя невизначеність зумовлювалися лише тим, що мені раніше за інших стало необхідно керувати свідомістю. Та моя свідомість була лише знаряддям ілюзій, мої дії — лише приблизною, майже навмання робленою, підгонкою на око.

Війна додала нашому розвитку дивної сентиментальності. Кожен знав, що життя має обірватися невдовзі по двадцяти роках.

— це страшна й жахлива річ! Страшна, бо невизначна, а визначити не можна, бо самі загадки загадав бог. Тут береги сходяться, тут усі суперечності разом живуть. Я дуже неосвічений, брате, але я багато про це думав. Яка безліч таємниць! Надто багато загадок пригнічують на землі людину. Розгадуй як знаєш і вилазь сухим з води. Краса! Стерпіти я при цьому не можу, що інша, навіть вища серцем людина і з розумом високим, починає з ідеалу мадонни, а кінчає ідеалом содомським. Ще страшніше, коли хто вже з ідеалом содомським у душі не відкидає ідеалу мадонни, і горить від нього серце його і воістину, воістину горить, як і в юні безпорочні роки. Ні, людина широка, занадто широка, я б звузив. Чортзна-що таке навіть, от що! Що розуму здається ганьбою, то серцеві суцільною красою. А чи в содомі краса?..

Втім, кому що болить, той про те й гомонить.

Але моя душа неспроможна була здолати потягу до смерті, ночі, крові.

те, що інші бачать, як удавання, відбиває мій порух до власного єства, а те, що комусь видається справжнім мною, якраз і є гра.

Сонце ще не зійшло, тому сніг не прикрашав краєвид, а робив його похмурим. Немов бруднуватий бинт, він прикривав рани міста. А чарівність місту саме й дають його рани.

Та все одно я інтуїтивно тягся до самотності.