Лісова пісня

М а в к а
Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос.

Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.

Кохання — як вода, — плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.

П о с т а т ь М а в к и

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося вiд мене.

Л у к а ш

Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди).

Живи моєю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив…

М а в к а

Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос.

Л у к а ш

Я душу дав тобi? А тiло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!

Я не кохала? НI, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання - як вода, - плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал - воно кипить, а стрiне холод -

стає мов камiнь. От м о є кохання!

Ну, як-таки щоб воля - та пропала?
Се так колись i вiтер пропаде!

для тебе щастя - тiнь, ти нежива.

шелестом тихим вербової гiлки,

голосом нiжним тонкої сопiлки,

смутними росами з вiтiв моїх.

Я їм тодi проспiваю

все, що колись ти для мене спiвав,

ще як напровеснi тут вигравав,

мрiї збираючи в гаю…

Грай же, коханий, благаю!

Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випростується, i тодi видно її змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого

Вiд лiсу наближається якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиняється i низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиняється бiля ожинових