Чорна Рада

Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала

Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.

Звався бо­жим чо­ло­віком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а хо­див без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей но­сив повні кишені. Що ж він робив із тими грі­ш­ми? Вику­пляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав свої­ми молитвами над недужим, а може, і свої­ми піснями; бо в йо­го пісня лилась, як чари, що слухає чо­ловік і не наслухає­ть­ся. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню сви­тину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому од­дав усякий.

Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, ма­буть, нас господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер та­ко­го полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послу­жив я пра­вославному християнству з батьком Хмельни­цьким, по­слу­жу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ва­ша воля.

По­гано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою го­ло­ву!

Леся полюбила Сомка

«Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас по­спі­ль­ство, а на­ше козацьке діло - тілько по шинках вікна да пля­шки би­ти».

Васюта старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іва­нець гетьманує тілько над п'яницями. Давно я по­то­п­тав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!