Чорна Рада

Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала

Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.

Звався бо­жим чо­ло­віком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а хо­див без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей но­сив повні кишені. Що ж він робив із тими грі­ш­ми? Вику­пляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав свої­ми молитвами над недужим, а може, і свої­ми піснями; бо в йо­го пісня лилась, як чари, що слухає чо­ловік і не наслухає­ть­ся. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню сви­тину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому од­дав усякий.

Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чолові­кові якої треба в світі награди? Гетьманство, бага­тство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за таки­ми ця­цьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншо­го блага ба­жає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в ме­не душа лучча

моїх ближніх? А се ж хіба мала милость гос­под­ня? Мала милость, що моя душа сміє і змо­же таке, що ін­шому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою! Химе­ра! Слави треба ми­ро­ві, а не тому, хто славен. Мир нехай на­вчається добру, слу­ха­ючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному сла­ва у бога!

Так-то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам паволо­ць­кий, і славний лицар Сомко переяславський, не вради­вши ні­чого супротив лихої української долі, полягли од без­за­ко­н­ного меча шановними головами. Хоть же вони і поля­гли го­ло­вами­, хоть і вмерли лютою смертю, да не вме­рла, не по­ля­гла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж лі­то­писами, поміж усіма розумними го­ловами.

то ж якого мені ще біса? - каже Кирило Тур. - Ти ще по­­ду­маєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка - він тепер більш по­трібен... Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не роз­шолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби при­й­шлось по­ло­жити голову за дітей абощо, так се було б свя­те діло, бо ска­зано: який батько дітей не жалує? А то під­став під обух го­лову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкра­їні таких бо­жевільних не дуже густо! А я ж хіба ви­родок?

Братці мої, - каже, - милії! Що вам битись за мою голову, ко­ли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, ко­ли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою коза­цькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, без­щасна Україно