Де твій дім, Одіссею?

Мій кабінет був так само зі мною, як слимакова хатина зі слимаком, його годі було побачити, адже був не на мені, а в мені — не на моєму карку, а в мені всередині. Там, де серце? Радше, на тридцять-сорок сантиметрів вище, захищений від загроз і зазіхань, негод і лихого погляду. Я заходив туди, коли мені було потрібно, і будь-де. Заходив, сідав і брався до праці,

Це Місто було із тих, у яких ніколи не знудишся; в яких у серпні скидають кору платани, а в січні на перехрестях печуть каштани, у квітні зацвітає ясмин, а в листопаді-грудні частують пуншем і лянґошами, де влітку з тих самих чудернацьких платанів звисають зелені їжачки, і в кронах яких, що ближче до Різдва, з’являються іграшки, ліхтарі і велетенські цукерки в лискучих обгортках, розвішані рукою чарівника-Ґулівера

мене завжди тягло на філософію, мені завжди було цікаво віддаватися мисленню, це було так, ніби я віддавався коханню, наче відкривався новий вимір, стереоскопічне зображення.

Я ще ніколи не чув, щоб годинники змінювали людину.
— Ще й як! Хіба людина — не раб часу? Не слуга годинника, який показує час? Хіба не годинник маніпулює людиною? Хіба не він жене і примушує дратуватися, пітніти, підхоплювати запалення? Хіба не він викликає стреси і породжує булімію? Хіба не він спроваджує в домовину? Хіба не годинник примушує Вас зараз гарячкувати?

те, що було новим, стає звичним, яскраве тьмяніє, а гостре зневиразнюється; відтак кожна подорож, насамперед думкою й вигадкою, є утіканням від остаточного отупіння.

Тепер Поет стояв босоніж, декламуючи п’ятого вірша, що розповідав про людину — людину з великої літери. В ньому мовилося про те, що слово «людина» слід писати з великої літери: Людина, що всі літери цього слова пишуться з великої літери — ЛЮДИНА. Вірш був сповнений гуманістичних порухів. Перехоплював і тамував подих. Згадував Прометея й Ікара. Містив криптоцитату: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні?» Крутими були віражі цього кола, тривалими аплодисменти, нечуваним ошелешення, незглибним море зімлілих.

Повівав вітерець, шукаючи виходу з архітектурних лабіринтів. Ми підставляли йому обличчя, бігли назустріч, вбирали пестощі, ми осідлали комизливу шкапу фортуни, ми мусили показати себе вправними вершниками і ловили день, сонце, вітер. Ми сідали в метро, і металева гусінь, вигинаючись, пливла від станції до станції, везучи нас до літньої резиденції.

Втім, без ретроспективи немає проспективи, немає, зрештою, перспективи. Дивлячись назад, ми насправді відтворюємо ту частину себе, що обрала собі громадянство.

моє дочасне прокидання було не помилкою, а наслідком самореґулятивності тілесно-соматичної системи — словом, я таки виспався.

Я ходив ним, тим Містом, жуючи його посипані соляними кристаликами кренделі, петляючи вулицями, провулками і узвозами, церковними майданами й італійськими подвір’ями, сидячи на терасах кафетеріїв і в келіях ресторанів, і щоразу, коли сутніки згущувалися, мій погляд несамохіть мандрував угору, куди мені належало повертатися. Я лічив підсвітлені кола терас, бачив цегляний мур і годинникову вежу з величезним, також освітленим, циферблатом, під якою тулився будиночок з фалосом на стіні, якого звідси ще не було видно, — мій тимчасовий на цьому гостинному клаптику суходолу притулок.