Двір крил і руїн

— Колись давно я мріяв почути ці слова, — тихо промовив він. — Коли вважав, що від тебе я не дочекаюся їх ніколи.

— Усі ми зламані. Усі на свій лад і в місцях, які ніхто не може бачити.

Якщо ви маєте намір за щось битися, то час настав. Настав час захистити тих, про кого ви забули. Дайте їм знати, бодай раз, що їх не забули. Бодай один раз.

— Я не усвідомлював, що у твоїй історії граю роль злочинця.

— Ти й не був ним.

Його обличчя було спокійне, плечі розгорнуті, але я подивилася на нього і сказала подумки: «Різе, я бачу тебе таким, який ти є. І в тобі немає жодної частинки, яку я б не кохала всією душею».

Він потиснув мої пальці і підвів наші руки так, щоб до кімнати зборів ми увійшли втіленням королівської пари.

«Ні перед ким не вклоняйся», — тільки й сказав він.

«Припини його дражнити», — послала я через зв’язок.

У відповідь я отримала: «Але ж це так весело».

Люсьєн нарешті подивився на мене. На всіх нас.

— Треба ж такому… На вулицях сміються діти,

Живучи біля Різа, я перейняла в нього звичку морщити від подиву чоло.

— Зроби цей світ… кращим місцем, ніж ти його застала.

Багатство Гайберну за всі ці роки потроху тануло. До Війни більшість їхніх торгових шляхів пролягала до Чорної землі на півдні. Та коли вона відійшла людям… Ми не знаємо, чи свідомо король Гайберну не створював нових торговельних шляхів, щоб одного дня спонукати людей до цієї війни, а чи йому свого часу повилазило і все просто пішло під три чорти. Але вже кілька століть серед його підданих зростало невдоволення, котре Гайберн підживлював, нічого не роблячи зі стагнацією і бідністю. Гадаю, ти й сама добре розумієш, на що здатні знедолені і злі. Особливо якщо їм пообіцяти легку й багату здобич