uk
Libros
Валерій Шевчук

Дiм на горi

«Дім на горі» Валерія Шевчука — це роман-балада, який складається з двох частин***. Перша з них має однойменну назву і є історією поколінь, які жили у домі на горі і в долях яких спостерігалася низка загадкових послідовностей. Друга частина називається «Голос трави» і є збіркою оповідань, нібито написаних козопасом Іваном Шевчуком. Для роману «Дім на горі» характерна символічність і медитативність, твір є обов’язковою частиною шкільної програми. Найбільш відомими творами В, Шевчука є повісті «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Око прірви», «Тіні зникомі», «Три листки за вікном» тощо.
581 páginas impresas
¿Ya lo leíste? ¿Qué te pareció?
👍👎

Citas

  • I NADEJDAcompartió una citael año pasado
    Переговорили все, що могли, людські язики, та й Іваниха встала з лежі. Поралася по хазяйству і дитину гляділа. Прибігали до неї сусідки, хоч раніше й порога переступати не хотіли, й розпитувалися з політикою, що то вони за кумів для сина надбали. Але відказувала їм Іваниха щось таке гостре, що вилітали з хати, забувши свою політику, наче громом биті, й червоніли, й заклиналися таки не переступати цього порога. Один тільки молодший отаманів син міг оповісти щось про тих незвичайних кумів, але оповідки його зовсім на казки скидалися. Оповідав він, що та чорна кума не мала на обличчі шкіри, а тільки кістку, а ще він казав, що той кум-п’яничка був насправді пес, одягнутий у людську одежу. Люди похитували головами, бо на те воно й мале, щоб казки оповідати, сам же отаман хмурив кострубаті брови й проголошував аж зовсім мудро:

    — Може, бреше, а мо’, й правду мовить! Аби з того лиха якогось не виросло!
  • I NADEJDAcompartió una citael año pasado
    В один із таких днів він і побачив Iвана. Спершу злякався — на майдані з’явився велетень. Iшов стрімко й упевнено, довжелезне волосся віялося за ним, наче кінська грива, обличчя виставлено вперед, а очі й не дивляться. Він пройшов повз канцелярію й пана сотника, ніби ніколи їх не існувало, й швидкий озлоб струснув пана сотника: відчув, що став у ту мить, коли проходив той чоловік, зовсім мізерний.

    Пан сотник довго сидів після того й жував ріденького вуса. Писар, якому він сповістив про тільки-но бачене, гмикнув, а коли сотник спитав настійливіше, неохоче відповів:

    — То наш дивак, ваша милосте! Він майже ні з ним не балакає й не вітається.

    — Як так? — аж підскочив пан сотник. — Кожна людина має і вітатися, і з кимось балакати. Коли він божевільний, його треба здати до монастиря, а коли нормальний?… Чи виконує він належні приписи?

    Писар не відповів. Але пан сотник вимагав відповіді. Тоді писар сплюнув, вийнявши з рота череп’яну люлечку, і, дивлячись у землю, буркнув:

    — Краще його не займати. В нього сила, як у вола…

    — Віл сильніший за людину, — розважно сказав пан сотник. — Сильніший за людину й кінь. Але людина кермує й волом, і конем…

    — Але він не віл і не кінь, — буркнув писар, — та й до нього всі звикли, і ніхто не зважа. Він не чинить шкоди…

    — Коли людина живе поміж інших, — жорстко сказав пан сотник, — вона має числитися з тим…
  • I NADEJDAcompartió una citael año pasado
    Шуміли високі сосни, наче там, угорі, велася таємна розмова неба з землею. Зілля плутало ноги коням, навколо все більше сутеніло. Ліс дихав вогкою прохолодою, запахом розкладеного бадилля й листя. Між сосон почали замішуватися дуби, аж доки не втрапили вони в густий недобір: чувся тріск ломаччя під копитами, густе дихання коней і людей.

En las estanterías

fb2epub
Arrastra y suelta tus archivos (no más de 5 por vez)