Володимир В'ятрович

Попри перемогу Майдану, боротьба не закінчилася

Серед перших жертв ― відомі діячі українського національного руху, люди, що були громадськими авторитетами й обіймали посади війтів, місцевих урядовців, поліцаїв чи комендантів. Важко навіть сьогодні дати оцінку такій діяльності польського підпілля ― чи була вона антиокупаційною, чи все ж антиукраїнською? Мабуть, поляки вбачали її у першому варіанті, українці ж натомість однозначно сприймали в другому. «Полякам легше було страчувати українських колабораціоністів, ніж німців, — пише з цього приводу американський дослідник Тімоті Снайдер, — оскільки такі дії навряд чи спровокували репресії проти польського цивільного населення з боку німців. Тим очевидніше, що для польського руху опору було набагато легше переслідувати українських колабораціоністів, аніж своїх земляків».

Перші вбивства власне українських активістів почалися ще наприкінці 1941 р. Зокрема, в повідомленні УДК є інформація про вбивства 8 листопада 1941 р. в селі Корчмин Петра Самійла та Івана Бондарчука, активіста Українського освітнього товариства (УОТ) та скарбника місцевої кооперативи. 22 листопада невідома польська банда вчинила напад на українське село Василів Великий, під час якого пошкоджено місцеву церкву, розбито читальню та кооператив. Крім того, у списку українців, убитих на теренах Люблінського дистрикту, подається інформація про вбивство в грудні 1941 р. чотирьох українців, що служили в поліції.

Напади на українські установи та їхніх активістів продовжилися та посилилися наступного 1942 р. Цього року польські підпільники не обмежилися поодинокими вбивствами. Проти ночі з 6 на 7 січня, на українське Різдво, відділ Батальйонів хлопських здійснив напад на села Дрищів, Розтоки, Казимирівка та Клештів гміни Жмудь Холмського повіту. Жертвами акції стали семеро українців, серед них і вагітна жінка.

у серпні 1942 р. польські партизани спалили українське село Пасіка. Спочатку населений пункт оточили, мешканцям наказали зібратися в школі, жінок і дітей відпустили, а чоловіків віком від 16 до 60 років розстріляли. На думку Кухарчука, «то був перший масовий морд на українцях на захід від Бугу».

З початком весни почалися щораз більш масові напади банд на населення, на двори, громадські урядові станції, на приходства, станиці української поліції (Телятин, повіт Грубешів), млини (Муличів, повіт Грубешів). Бандити грабували харчі, одяг та взуття. Були випадки вбивства священиків, українських поліцаїв та насилування жінок».

До того цей страх є штучно побільшуваний різними неправдивими вістками, поширюваними в найбільшій мірі через поляків /…/. І українське населення є дійсно залякане до краю, бо боїться поляків, які в останньому часі сильно піднесли голову і відгрожують українцям, що незадовго відімстять за все українцям

«Не кличемо нині до відплати, бо ми свідомі, чим воно в сучасний момент могло б скінчитися. Але якщо нищителі думають, що нас в той спосіб знищать ― то помиляються. Нас не раз уже нищено вогнем і мечем ― ми все-таки видержали, ми все-таки росли».

Перші вбивства власне українських активістів почалися ще наприкінці 1941 р. Зокрема, в повідомленні УДК є інформація про вбивства 8 листопада 1941 р. в селі Корчмин Петра Самійла та Івана Бондарчука, активіста Українського освітнього товариства (УОТ) та скарбника місцевої кооперативи.

Окрім громадських активістів, 1942 р. об’єктами атак стають українські православні священики. У повідомленні УДК йдеться про те, що 3 червня 1942 р. «чисто польська банда, що говорила по-польськи, побила, осліпила на одне око й пограбувала православного священика в с. Переспі Замійського повіту Олександра Бобера». Доказом того, що цей напад не був випадковим, а радше свідчив про спеціальну спрямованість дій польських підпільників проти українських священиків, стали схожі напади в інших населених пунктах літа того року. «Дня 5.07.1942 р. чисто польська банда, — читаємо в іншому повідомленні УДК, — напала на дім православного священика в с. Замх пов. Білгорай Івана Олійника й наказала йому під загрозою смерті опустити Замховську парафію. Коли пізніше духовна влада делегувала до Замху 86-літнього старця прот. Івана Антонюка, то й йому наказала польська банда також опустити парафію