Володимир Єшкілєв

Восьмого серпня тисяча шістсот п’ятдесят п’ятого року московсько-козацьке військо оволоділо столицею Великого князівства Литовського. Три дні стрільці Олексія Михайловича та козаки Івана Золотаренка грабували і ґвалтували місто. Діти кордону не забули Лоєва, не забули посаджених на палі у Мозирі, Турові і Пінську. Двадцять тисяч мешканців Вільни відправилося на Божий суд. Сімнадцять днів бушували пожежі.

Року тисяча шістсот п’ятдесят сьомого від Різдва Христового горді роди Гедимінового кореню, а за ними й простіші сім’ї потягнулися до рідних ґрунтів. Кривлячись, присягали московському монарху, вступали на царську службу, сідали за столи з окольничими і стольниками, яких ще два роки тому мали за фарбованих татар.

але дехто лишався на Москві.

Весілля призначили на суботу перед Новим сім тисяч сто шістдесят восьмим роком від створення світу

— Запам’ятаємо, — пообіцяв Станкевич. — Хоча в тих степах все мінливе. Сьогодні один гетьманує, завтра вже інший. Хай би вже війна закінчилася.

алебарди були так само звичними, як мотовила, пральники і коцюби.

Він ще боротиметься, так вже влаштовано його вдачу.
Він народився воїном і мусить померти так, щоб козаки майбутнього віку не плювали собі під ноги, зачувши його ім’я. Щоб справи його осені не перекреслили справ його літа.

Адже його мрія все-таки вийшла зі слів і увійшла до плоті.
Йому вдалося те, що не загубиться перед величчю чорної лілії. Вдалося начертати на скрижалях Республіки права народу руського, в отчій вірі становленого.

Най тепер спробують забути Гадяцьку унію. Най

подужають стерти з діаріушів ім’я Виговських.