Василь Шкляр

Дурна була, тоді ще не мала й шістнадцяти, хоча вчилася вже в містечку на курсах крою та шиття. Не пішла в десятий клас, а вдома й раді; батько п’яничка, й мати коло нього змучилася: іди, Катре, матимеш на шматок хліба.

винила у всьому себе. Це вона винна, що Степан не беріг себе, він боявся не стільки хвороби, як того, щоб Катерина не знала про неї. Він любив її і весь час гороїжився, показував, який він міцний та дужий: хапався за найважчий мішок, за ціпа, за косу, за вила, а вона не могла його зупинити, хоч давно знала, що Степанові не можна так надриватися.

— Настя, — сказала я. — Анастасія.